УМЕЙ ПРИСЕСТЬ, ГДЕ ЭТО ВОЗМОЖНО...

У одній із сучасних шкіл навчався маленький інопланетянин на імення Гуманко. Так, так, справжнісінький, не підкопаєшся. Бо цей дивний хлопчик був зовні схожий на усіх діток, у своїй доброті дійсно належав до Диво Планети із маловідомої цивілізації з під назвою Гуманна. Гуманоїдом не вважав себе хлопчик Данко, відколи нарікли його людським ім’ям, не забував про чутливу душу. А своє смішно смугасте тільце сховав у звичайну тілесну оболонку... Й коли інші учні на шкільних уроках сумлінно виводили прописи у зошитах, зрозуміло Гуманко сумував. Він - то трансформувався, - то подумки перелітав на першу парту, аби набути людських умілостей якось заземлятись. І за коси дівчаток теж навчився смикати, зовсім по людському, задля - усі так роблять. Та шкільна наука не йшла йому на розум. Цікавішими для Гуманка були зовсім не уроки. Строга та настирлива у земному порядку речей, перша Вчителька постійно змушувала вивчати писане у підручниках. Але ж він запросто міг дізнатись зміст книжки, тільки но торкався її огортки!! В третьому класі Гуманка не визнавали взагалі помітним учнем , бо не мав він призначення сумлінного школяра сидіти на перших партах та подобитись людям… Насправді маючи земнее тяжіння, названий тут Данком, він справді більше віддавав, аніж брав. Хлопчик у школі міг сидіти іноді без ручки, зошита й пеналу, - бо приладдя чомусь прагнули забрати оті шустріші "марсианчикии". Окликав Гуманний Хлопчик беспорадько тих наче «прибулих з Марсу» шумних у юрбї товаришів. А сам ниць ховавсь поза шкільних парканів підгледіти, чом то діткам веселіше гуртом, а йому краще наодинці. Цим розчарований та похнюплений йшов додому, аби не признатись нїкому що більше кортіло погратися з Райдужкою власного Ока, чи засохлим у траві равликом. Згадуючи пообідні галасливий буфет та шкільні котлети, що здавались прикро дивними на смак...А інші дітки чомусь аж хапали їжу на столовій роздатці! В цих спогадах сумні Гуманкові думки линули до Братів Менших, котрих на його Гуманній Планеті їсти суворо заборонялось. Проте ж якось треба було скидатись на людянина! Й він , ховаючи образу у згортках власного портфелю, малював на обкладинках зошитів та щоденника сюжети про невимовних космїчних Чудариків. За що й отримував щоденні догани та зауваження од Вчительки... Та найбільше чекав наш Гуманнник творчих уроків з малювання, дістаючи наче живу, велику Коробку Чародійних Олівців. Й зафарбовував усенький аркуш, незалежно від завдань, у райдужнї кольори Веселки! Бо мирний Гуманко прагнув лиш ладу та затишку у цім заземленні. Йому зовсім не подобалась метушня. Тож цей Гуманник ніколи не поспішав кудись, тільки-но сонечко побачити радів! Ще умів хлопчисько перестрибуючи у часопростір, зупиняти подумки мить, чи перелітати у чужий стан душі, не тільки дитячої! Так, так він дійсно це умів робити....Присість бува бїля Поважного Равлика у траві, й затримає суетний Рух Життя у такім спогляданні… Одного такого разу Данко гуманний, як зазвичай не поспішав зі школи додому. Розглядаючи пташок, слухав пищальний спів шпака, десь зо два квартали зачув недобре. Він добре уловлюва оті "Бідові Вібрації космічно далекоі Планети під схожою назвою Біда, найближчої до його рідної Гуманни! Це вона гидко завиваючи, жахливо збирала до себе весь Галактичний Непотріб Всесвіту. Й навіть поза ним..Про це Гуманник ще пам’ятав, коли люди хаотично приумножали Видимий та Невидимий Мотлох, сам просто брався за віника. Й підмітав, підмітав, підмітав, журливо хлипаючи у дитячій душі. Бо почувався він посланцем не зовсім Земного , й не зовсім Людського, чи взагалі будь якого світу. Бо всяк раз Гуманник спішив ба перекинути ліпшого жучка на авто шляху чи дорозі, що не змозі випорсатись на лапки, відчайдушно гупався панцирем об асфальт! При цім жалібно вібруючи досить невловиме для слуху галактичне послання = SOS, SOS, SOS= Схоже Гуманко примїрявся стати скоріш Санітаром Планети, аніж її Жи