ЗАГУБЛЕНІ В РЕАЛЬНОСТІ

…Серед багатолюдної самотності раптом перехоплює подих, серце зжимається до сліпучої терпкості…На душі безлад. Бо який може бути порядок, коли вже навіть не намагаєшся скласти розкидані речі, яких й не видно під товщею пилюки…В середині так пусто, що відчуваєш як одинокі спонтанні думки рискають по твоєму тілу. Виходить без болю жити не можна! Іронія живе в кожному кроці. Здається, хтось такий веселий і хитрий, спостерігаючи за кожним твоїм кроком, намагається штуркнути тебе під ребра лезом, а ти мовчиш, і йдеш далі…Так, раніше хтілось вірити, що це буде в останнє. Що біль, який ти відчувала вже не наздоганятиме тебе, що більшого болю вже бути не може. А виявилось ,що це так зване життя – є самісінькою смертю, тільки маленькою, крихітною…Непомітною. На фоні безкінечно важливих принципів, правил і подій. Ти помираєш кожного дня. З надією що востаннє. Та раптом твої очі після чергового жахливого сну, який здавався ще хвилину тому фіналом, бачать світло. Не рятуюче, не тепле, не приємне несподіване світло, а їдкі промені наступної смерті. Інколи смерть буває дуже приємною. Коли ти знаєш, що твої дії не схвалює ні одна рідна тобі людина. Й після даного ти вже не вважаєш її рідною. Та, те що ти робиш є лише єдиним виходом, щоб прожити і не відчувати хоть якийсь час болю.