ОБЛИЧЧЯ І ЛИЧИНИ ПАТРІОТИЗМУ

“Що таке сучасний патріотизм узагалі й по-українськи?”. Книгу під такою назвою видав у Черкасах на початку 2009 р. доктор історичних наук Юрій Присяжнюк. “Корисливість” його мотивів з усією очевидністю прописана в анотації видання, де зазначається: “Погляди сучасних науковців і відомих інтелектуалів минулого на патріотизм епохи модерності подані у вигляді своєрідного катехізису. Статті, есе й окремі вислови покликані посприяти ліпшій орієнтації в такій “незручній” темі, якою для багатьох мешканців України початку ХХІ ст. залишається націоналізм. Кожен із запропонованих розмислів-фрагментів претендує на логічну завершеність і водночас відбиває лише окремі соціально-психологічні, культуротворчі й політико-ідеологічні аспекти цього історичного явища. Для істориків, політологів, освітян, широких кіл громадськості”. Що ж? Вважаємо, що пану Присяжнюку вдалося інтелектуально розібрати поставлене у заголовок книги питання. Результати цього осягнення він адресує передусім освітянам. Продумано, нічого не скажеш. Від кого, як не від них, ми маємо почути справжнє витлумачення цієї не останньої людської цінності – патріотизму?.. Та й доля України всім болить… У цілому книжка вийшла досить цікава і повчальна, ба – навіть дискусійна (що рідко бачимо в колі істориків). До написаного в ній додамо лишень деяких штрихів, які, на наш погляд, маркують й увиразнюють її основні положення. Передовсім пропонуємо з’ясувати всім, що патріотизм є: 1) “локальний” (його сповідує мала група, типу студентський гурт, колектив підприємства); 2) “місцевий” (тобто регіональний; ним “заклопотані” мешканці окремих сіл, містечок, міст, мегаполісів тощо); 3) “етнічний” (ґрунтується на етнічній, мовній, релігійній та інших традиційних ідентичностях людини); 4) “ідеологічний” (фактично – партійний; об’єднує людей конкретної ідеології); 5) “національний” (точніше – державний, цей патріотизм більш відомий під назвою націоналізму, який спирається на державну організацію території титульного етносу, закріплену власними кордонами, законами і суверенітетом, або принаймні є таким, що прагне цього). Найбільше маніпуляцій існує довкола останньої форми патріотизму. Це й недивно, адже йдеться про державу, владу, посади і переваги, які вони дають. Виходячи із зазначених вище теоретичних положень, український націоналізм може бути дратівливим лише для тих, хто не визнає факту державності України, не визнає, що українці є титульним етносом зазначеної держави, або ж уважає, що історично український етнос є бездержавною спільнотою. Важливо наголосити, що про український націоналізм у контексті “фашизму”, “нацизму”, “шовінізму”, “расизму” в Україні полюбляє вести розмову лише той, хто розпалює міжнаціональну ворожнечу, тобто воліє говорити власне не про найвищу форму патріотичної свідомості, а про висмикнуті з контексту історії випадки ненависницького ставлення до людей з боку тих, хто називав себе “націоналістом”. Однак загальновідомо, що “націоналізм” ґрунтується насамперед на любові (і то на найвищій її ступені – громадянському рівні патріотизму), тоді як “фашизм”, “нацизм”, “шовінізм”, “расизм” – на ненависті (партійній, релігійній, етнічній, класовій і т.п.). Цікаво, що в такий спосіб “критики” українського націоналізму намагаються відволікти увагу від власних, часом немалих, недоліків (як-от, особистий примітивізм, груповий егоїзм, етнічна зашореність, вузько партійні інтереси тощо). А цікаво, чи знають ті, хто опонує українському характерові нашої державності, що самі є неспроможними запропонувати іншого (окрім чужоземного, звісно)?.. Насамкінець зазначимо, що описані вище “патріотизми” не існують у чистому вигляді, – вони перетинаються, переходять з однієї форми в іншу. На загал треба сказати, що книга варта того, аби її прочитати (і навіть перечитати). Хоча б для того, щоб знати, кого “бити в груди”, коли Батьківщина цього потребуватиме. P.S. Далі пропонуємо дискусію щодо висловлених у книзі й тут міркувань.