Тимощука фанати

З самого дитинства я обрав для себе спорт, а точніше футбол. Я вважаю, що ким би я не був, зробив би все можливе, щоб стати професіоналом у будь-якій справі. Адже не важливо ким бути — важливо любити власну справу і прагнути стати одним з кращих, розуміти і відчувати відповідальність і необхідність своєї праці для оточуючих тебе людей і самого себе. Я народився на Волині, в обласному центрі цього мальовничого західноукраїнського регіону — Луцьку. Велика кількість західних регіонів є культурними центрами України, в тому числі й Луцьк. Незважаючи на те, що я вже тривалий час мешкаю в Донецьку, все ж таки впевнений в тому, що кожна людина вважає себе, в першу чергу, мешканцем того міста, де вона народилась. Якщо б я народився в Луцьку і одразу переїхав в Донецьк, звісно, вважав би себе повністю донетчанином. А так я — лучанин. Від самого народження мене оточувала любов, теплота та увага своїх батьків: тата Олександра і мами Надії.Окрім них в мене є старша сестра — Інна, яка на три роки старша за мене. Ми з нею разом вчилися в спортивному інтернаті. Вона грала за київську команду на високому рівні, була капітаном юнацької збірної. Але з-за травми вона була вимушена залишити спорт. Про те, що сім’я в нас спортивна каже і той факт, що чоловік моєї сестри теж баскетболіст, грає у вищій лізі. До 9 років ми жили в своєму будинку на околиці Луцька. Саме там я вперше побачив, як хлопці грали в нову для мене гру — футбол, яка мені дуже сподобалась. Свою першу перемогу, як і поразку, я отримав не на футбольному полі, а вдома. Бувало так, що з батьком грали в футбол вдома. Одні двері — мої ворота. Інші — його ворота. Бувало, розбивали вікна, дзеркала. Перша радість від перемог швидко зникала після суворого маминого погляду. Батька перемогти було важко, так як він свого часу грав в футбол. Не на високому рівні, правда. Мабуть, футбольні гени все ж таки сказали своє і футбол став відігравати важливу роль в моєму житті. В тому, що я став футболістом є велика заслуга мого батька. Те, що не вдалося зробити йому, ми зробили разом, так як він завжди намагався допомагати мені і звільнював простір на моєму шляху до професійної кар’єри. У нас вдома було невелике господарство, тобто вільного часу було не так і багато, але я завжди намагався знайти час, щоб побігти пограти в футбол. Ми грали вулиця на вулицю, район на район і часто наші баталії були дуже запеклими та напруженими. Але прийшов час, коли землю потрібно було звільняти — так як ділянка, де ми мешкли, знаходилась біля підшипникового заводу. Наш дім був знесений, і ми переїхали у трьохкімнатну квартиру в більш престижний район, в якому до цього часу мешкають батьки. Відмітивши мій талант і бажання грати в футбол в домашніх баталіях, батько все ж таки відвів мене в нашу ДЮСШ. З шести років я почав ходити на тренування до свого першого тренера Володимира Байсаровича. Під його орудою я тренувався 8 років. З нашою командою ми почали виступати в першості міста, області. Після одного з таких турнірів в Рівному мене забрали в Київ в спортивний інтернат. При чому іноді тренер мене ставив в команду, де хлопці були на кілька років старші за мене. Мене підпускали хвилин на 5-10, щоб старші «не вбили». В дитячому віці, різниця в 5 років — це дуже багато. Я почав навчатись у звичайній школі, і тоді я не замислювався про те, якою мовою ми спілкувались, так як вважав і вважаю зараз українську мову своєю рідною. Російською мовою я почав біль-менш розмовляти після переїзду до Києва, де я провів три роки. Я знаю, що у більшості людей склалося враження про те, що в спортивних інтернатах не приділяється достатньо уваги навчанню. Зазвичай вважається, що в таких закладах навчання проходить на низькому рівні, але тільки не в нас. Особливо запам’ятав з шкільних предметів українську літературу, яку викладала дуже сувора вчителька. Так і було, вдень вчилися грати у футбол, а ввечері і вночі доводилось читати твори. Та й по іншим предметам вимоги були суворі. Хімі