Поліщуки - об'єднуймося! Палішчукі - обьеднуймося! Poleszucy - zjednoczenie! Ми одна сім'я!:)

146 подписчиков

Поліщуќи — етнографічна група українців, яка розташована в районі українсько-білоруського міжетнічного порубіжжя і містить у собі риси як української, так і частково білоруської культур. Основним ареалом проживання поліщуків було Поприп'яття та Погориння, що нині включає північні райони Волинської та Рівненської областей. Назва «поліщуки» пов'язана з топонімом «Полісся», котрий існує ще з XIII — XIV ст. Тоді мешканці цього регіону ще не сформувалися як етнографічна група, хоча й мали деякі відмінності та різні назви: полісяни, підлісяни тощо. Якості етнографічної групи вони почали проявляти приблизно з XV ст. Саме у цей час і зафіксована історичними документами самоназва «поліщуки». Щоправда, дослідники вважають, що на первинному етапі формування етноніма він окреслював міжетнічну спільність етнографічне близьких народів: українців, білорусів та литовців, що були громадянами однієї держави — Великого князівства Литовського. Але такий погляд суперечить самому механізмові формування етносу: етнографічною групою може бути лише групування в межах одного етносу. Неабияке значення має і те, що на ранньому етапі формування назви «поліщуки» вона утверджувалась іззовні, тобто вживалась як екзоетнонім. Усвідомлення ж населенням своєї причетності до поліського краю відбулося дещо пізніше — на основі формування суто українського утворення, не схожого на аналогічні утворення в середовищі білоруського етносу. Таке розмежування чітко зафіксоване у самоназвах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (Берестейських землях, Підляшші, Чорній Русі) тривалий час, майже до XVII ст., називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На більш широкому етнонімічному рівні населення цих областей об'єднувалося назвою «литвини» в її державно-політичному або, за тодішніми європейськими уявленнями, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбувалося на рубежі XVII—XVIII ст., оформившись у самоназви: палещуки, полищуки, полещуки, нарешті — поліщуки. Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер. XIX столітті деякі дослідники (М. В. Довнар-Запольський, Д. З. Шендрик та ін) фіксували наявність у західних поліщуків помітних особливостей у фізичному вигляді. Ю. Талько-Гринцевич на основі антропологічних рис виділяв поліщуків у самостійну групу. П.М. Шпилевський відрізняв поліський мову від білоруської і української та окреслив межі її розповсюдження. Й. Омбрембский вважав за можливе виділити населення Полісся в окрему етнографічну групу. П.О. Бобровський прийшов до висновку, що полешуки - відмінна і від білорусів, і від українців народність, хоча і має з ними безліч подібностей. Схожі погляди були й у І. Зеленського та А.К. Кіркора. Між тим, більшість серйозних дослідників середини XIX - початку XX століття відносили жителів Полісся до українців, а їхню мову - до діалекту української мови. У атласах Р. Еркерта та А. Ріттіха, працях істориків М. Кояловіча, Л. Василевського, етнографів Е. Карського та Є. Романова. Так, за даними Гродненського губернського статистичного комітету за 1869 рік, в Берестейському повіті українці становили 51,35% населення, в Кобринському - 69,59%. Це вже не кажучи про заселені терени поліщуками Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської і Черніговської областей сучасної Руси-України. "ТУТЕЙШНІ" Після включення Західного Полісся до складу Поліського воєводства II Речі Посполитої польська влада проводили політику «відриву» місцевого населення від українського впливу. У результаті під час перепису населення 1931 року в Поліському воєводстві 707 тисяч чоловік (64% населення воєводства) назвали свою мову «місцевим» (поліс. тутейшні, англ. Tutejszy). У принципі, термін «тутешні» відповідає терміну «поліщуки» за винятком того, що на відміну від екзоетноніма «Поліщук», «тутейшні» є самоназвою, але не етнонімом.