МИ УКРАЇНЦІ. МИ ЖИВЕМ НА СВОЇЙ БОГОМ ДАНІЙ ЗЕМЛІ

20 подписчиков

Слов'янське слово «Україна» вперше згадується у Київському літописному зводі за Іпатіївським списком під 1187 роком[2]. Ним окреслювали терени Переяславського князівства, що входило до історичного ядра Русі поруч з Київським і Чернігівським князівствами. Це слово також зустрічається у руських літописах під 1189[3], 1213[4], 1280[5] і 1282[6] роками, позначаючи Галичну, Західну Волинь, Холмщину і Підляшшя. У литовських і польських хроніках та офіційних документах XIV—XVII століття «Україною» у широкому значенні називали руські землі Галичини, Волині, Київщини, Поділля і Брацлавщини, а у вузькому — територію середнього Подніпров'я.[7] Таке ж двояке значення цього слова зберігалося і з середини XVII століття, після постання руської держави Війська Запорозького.[8] У зв'язку з входженням останньої до складу Московії, а згодом і Російської імперії, слово «Україна» закріпилося за регіоном Подніпров'я, виступаючи синонімом слова «Малоросія»; ним також позначали Слобожанщину, заселену вихідцями з цього регіону. У другій половині XIX століття — початку XX століття, під впливом національного руху руської інтелігенції, назва «Україна» набирала значення руської етнічної території, а сам етнонім «русини» був витіснений етнонімом «українці».[7] У 1917 році була проголошена перша держава, яка використала слово «Україна» у своїй офіційній назві, — Українська Народна Республіка. Етимологія слова «Україна» достеменно не відома. Згідно з однією з теорій, що оформилася під впливом польської і російської історіографії, воно означає «окраїну» або «прикордоння». Згідно з іншою теорією, якої притримуються більшість українських дослідників, «Україна» походить від слів «країна» або «край»