Білогір'я

284 подписчиков

Білогір'я (до 1946 р. — Ляхівці) — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташоване на лівому березі річки Горині (притока Прип'яті), за З км від залізничної станції Суховоля. Населення — 5647 чоловік. Селищній Раді підпорядковані також села Карасиха і Тростянка (Українка і Закіт теж якщо важати їх за села). Білогір’я — центр району, площа якого 0,8 тис. кв. км, населення 45,8 тис. чоловік (у т. ч. сільського 39 тис., міського 6,8 тис.). У районі налічується 74 населені пункти, підпорядковані 19 сільським і 2 селищним Радам депутатів трудящих, 22 колгоспи, за якими закріплено 50,8 тис. га орної землі, 850 га садів і ягідників, 6,1 тис. га сінокосів, 1,5 тис. га вигонів; 8 промислових підприємств, 1 будівельна організація; 4 лікарні, поліклініка, 18 пологових будинків, 44 фельдшерські пункти; 69 шкіл, 107 бібліотек, 56 будинків культури і клубів. Білогір’я лежить у південно-західній частині Волинського Полісся. Рельєф місцевості - горбиста рівнина. Є поклади крейди, глини, значні запаси торфу. В околицях Білогір’я виявлено залишки трипільської культури (ІІІ тис. до н.е.), населення та курганний могильник бронзової доби (II тисячоліття до н.е.), а також кілька поселень черняхівської культури. У далекому минулому на території центру селища, десь в середині 9-го століття, виникло поселення одного з слов'янських племен волинян. Цей період відноситься до історії утворення міжплемінних союзів, формування і становлення східнослов'янської держави - Київської Русі. Давня історія Білогір’я тісно пов'язана з історією інших сіл району, які належали удільним князям, і в складі Волині були приєднані до Київської Русі у 981 році. В часи феодальної роздробленості, у ХІІ-ХІІІ століттях; Білогір’я разом з іншими поселеннями належало до Київського, Волинського, а з 1199 року - до Галицько-Волинського князівства. У 1214-1219 роках князь Данило Романович (Галицький) розгромив угорських завойовників, які напали на Волинь, укріпив свою владу. Правда, І в наступні роки селище не раз завойовувалось і спустошувалось м міжусобних війнах та нападах іноземців: у 1241, 1259, 1289 роках, Білогір’я, як і територія всієї Волині, було завойовано І не раз спустошувалось монголо-татарськими полчищами. Крім того, погоринські міста в 1279, 1303, 1309, 1352, 1365, 1418 роках були охоплені голодом і холерою. Внаслідок цього і численних набігів татар у них зменшується кількість населення, вони починають занепадах. Послабленням Галицько-Волинського князівства скористались, сусідні іноземні держави. В 40-х роках XIV століття Волинь, у тому числі Білогір’я, була завойована і включена до складу Литовського князівства. Разом з тим, на Волинь і в Погориння згодом у значній кількості стали переселятись поляки. У місцях поселення вони утворювали так звані "ляхівські двори", а тому, мабуть, наше селище спочатку і дістало назву Ляхівці. Перша письмова згадка про Ляхівці датується 1441 роком. В історичних джерелах збереглась жалувана грамота Великого князя литовського Казиміра Аполлоновича про передачу Ляховець та інших сіл Волині за вірну службу своєму слузі, боярину Дениску Мукосійовичу. У другій половині XV століття погоринські міста стали ареною боротьби між Литвою і Польщею, яка супроводжувалась посиленням національного і релігійного гніту, насадженням серед місцевого населення католицизму. Близько 1520 року король польський Сигизмунд І подарував Ляхівці своїй дружині Боні, а вона згодом дарувала селище магнату Дашко Каленковичу. У 1538 р. дочка Каленковича вийшла заміж за ополяченого феодала Якова Синюту і внесла маєток Ляхівці до його роду. Розвиток феодального землеволодіння призвів до дальшого закріпачення місцевого населення. В зв'язку з цим і частими міжусобними війнами, які вкрай розоряли селянські господарства, посилюється й класова боротьба селян проти гнобителів. Історичні джерела засвідчують, що в 1563 році відбувся виступ селян Ляховецького ключа. У 1569 році, після укладання Люблінської унії, Ляхівці разом з іншими містами Волинського воєводс