★ НАШ 11-Г клас СЗОШ №22__★

28 подписчиков

Було так страшно коли ми вперше пішли до школи.Купа не незнайомих людей.Мама тебе постійно смикає за руку і кудись пхає.У кожного з нас залишилися ці спогади. Потім ці незабутні відчуття.....перший день у школі, перші слова типу: - Міня завут Аня, а тібя. - А міня завут Катя. - Давай с табой дружить. Після знайомства почалась невпинна біготня по коридорам і гра в *МОРЄ ВАЛНУЄТСА РАЗ* Стільки радості було тоді в наших очах. А потім розпочався цикл неймовірних свят. Думаю треба висловити безмежну вдячність Ірині Іванівні, яка зробила нас такими якими ми є.Навчила допомагати один одному , триматися разом щоб не сталося. Вона- неймовірний людина. Як кажуть * ВЧИТЕЛЬ ВІД БОГА*.... Через три роки щастя та безтурботності розпочалось найцікавіше - * СТАРША ШКОЛА*, як ми всі казали була для нас чимось омріяним і надзвичайним.Ми всі почали відчувати свою важливість в цьому світі * МИ СТАЛІ ВЗРОСЛИМІ*... В пам*яті наринають спогади про перші дурноваті прищі, про перше, як нам тоді думалося ,справжнє кохання, червоні очі від надлишку косметики, яку нас так наполегливо змушували зтирати)))) Тоді ми вперше відчули присмак дорослого життя , і коли хтось казав, що хоче повернутися назад у перший....всі ми яро відстоювали ІДЄЮ, що старша школа то круто і ми ніколи не захочимо повернутися назад. Час йшов і от ми вже в 9. Пригадую той мандраж перед екзаменами і нервові наярювання кругів у вестибюлі, недоладні спроби списати...і таке солодке відчуття після завершення цього кошмару.Після кожного екзамена ми хутко бігли за школу зпалювати той клятий білетник. І ВОТ....ВОТ АНО....ми вже 10... Абсолютний і жирний ПОФІГ на все.Тоді в 10 ми навіть не думали про майбутнє, якось воно було все на тормозі , та ще таке важке звикання до *А класу*. Хоч ми з ними нормально контактували, але коли зіштовхуються дві стихії ,то про які компроміси може йти річ. Кожен тягнув ОДІЯЛО на свій бік доти, доки реально все не набридло. Ми притерлися, звикли та всеодно *АСТАЛІСЬ ПРІ СВАЙОМ МНЄНІІ*.Їхні авторитети ніколи не стануть *СПІЛЬНИМИ*, бо вони не такі як ми...вони з іношого тіста. ( Да пробачить мене ГОСПОДЬ за те, що я так палко про це все пишу) І настала СТРАШНА ПОРА! Ранком 01.08.2008 о 9:30....Невблаганний пісочний годинник розпочав свій відлік до КІНЦЯ....( не кінця світу звичайно), але це напевне не менш страшно. Спочатку якось ще їхали на залишках літа, але потім коли нам почали забивати мізки ЗНО, і казати як то важливо і відповідльно, в голову полізли душороздираючі думки..... - А що зі мною буде? - Чи здам я то трахане зовнішнє? - Куди мені поступати? Та всі ці думки перекриває лише одне почуття.. ВЕЛИЧЕЗНИЙ СМУТОК. Навіть за тими людьми яких ти ніби * НЄ ПЄРЄВАРІВАЄШ* будеш сумувати. Люди з якими ти провів 10 років свого життя, просто так не зникають.Вони залишать свій відбиток у серці. Під кінець цього дещо біографічного монологу хочу сказати: - Я вас всіх дійсно дуже дуже люблю!Хочу попросити пробачення у тих кого я може колись образила , чи сказала щось погане..ЦЕ Ж Я)))) Навіть зараз коли я просто пишу це, в мене очі повні сліз... Не знаю які слова підібрати щоб описати мої почуття.... Просто хочу лиш одного, щоб ми ніколи не забували одне одного.... ( Катя Дудник)