ЯoCk помер???!!

Ми знали, що колись це почне відбуватися: рок-зірки першої величини почнуть помирати не в 27 років від передозування, не в 40 років від руки маніяка і навіть не в 45 від СНІДу, а природно – від старості. Ні, звичайно, перші перестороги були, але усі десь на периферії – мало кому відомий Оттіс Редінг, Джон Філіпс (котрий Mamas and Papas – це взагалі пройшло повз нас), Лінда Маккартні, зрештою (але сама ж вона зіркою не була), й багато класних інструменталістів, що залишалися в тіні своїх фронтменів. Відхід цих людей, як це жорстоко не звучить, легше було витлумачити не біологічними, а творчими причинами: вони були недостатньо талановиті, наполегливі, яскраві, вони не могли збирати стадіони – і тому згасали. Адже рок-зірка, якщо називати речі своїми іменами, – завжди енергетичний вампір. Я не люблю всієї цієї дешевої екстрасенщини, але від неї не втечеш. Справжній рок-сейшн – це обмін енергіями неймовірної інтенсивності. Питання чесності самого рокера-шамана: чи віддавати йому назад у зал зібрану енергію, чи забирати всю собі? Через те, що повсякчас збирає стадіони, і скаче Мік Джаггер півником по сцені (і по ліжках) уже 40 років. Через те Пейдж і Клептон постійно заявляють, що почувають себе спокійно і впевнено тільки на гастролях. Та й постійно концертуючий Маккартні почуває себе чудово. Його новий хіт – Freedom – доводить, що він у прекрасній творчій формі. Смерть 58-річного Гаррісона, ровесника Джаггера, між іншим, під цим кутом зору цілком зрозуміла. Він вампіром бути не любив і не хотів. Він не робив великих концертних турів і не випускав шлягерні альбоми. Ледь не єдиним його великим проектом був грандіозний добродійний “Концерт для Бангладеш” 1971 року – задовго до Live Aid Боба Гелдофа – і випущений услід за ним потрійний альбом. Навіть заснована Гаррісоном фірма звукозапису називалася “Темна конячка”, Dark horse. Його цікавили більш тонкі, духовні матерії. Про опозицію в “бітлів” писали багато разів. Грубий Джон – дипломат Пол. Приземлений Рінго – містик Джордж. І так без кінця, по колу. У цьому обертанні першоелементів, із яких, як Земля на п’ятий день творення, складалася “Бітлз”, Старр був ритмом, Маккартні був плоттю – як не крути, саме йому належать тих три-п’ять бітлівських пісень, які першими приходять у голову, Леннон був душею – саме він зробив звичайну музичку для суботнього вечора, яким був рок-н-рол, змістом і сенсом життя декількох поколінь. Гаррісон же був саме духом – тим самим, котрому сняться сни про щось більше. І нехай це виражалося в зацікавленнях, які швидко ставали попсовими, східними гуру й медітаціями. Для Гаррісона це ніколи попсою не було. І про це – найвідоміші його пісні: Something, My sweet Lord, Сloud #9. Я сказала “дух”, але не треба також забувати, що, в першу чергу, Гаррісон був плоттю бітлівської музики в буквальному значенні слова. Нині уже стало легендою, як худорлявий мовчазний 13-річний хлопчик Джордж сам натягнув на гітару 16-річного художника і поета Джона три відсутні струни, тому що той тренькав на ній як на банджо. Звук гаррісонівської гітари, чи то 12-струнний акустичний “Рікенбокер” або “Фендер”, його лаконічне фразове мислення і штрихи, що пливуть, так само пізнавані і неповторні, як грандіозні “запіли” яскравих гітареро, на які англійський рок, як відомо, у 60-70-ті роки бідний не був. І от тепер Гаррісона не стало. І це значить, що рок-музика остаточно померла. Хлопчиська в під’їздах і на сходах котеджиків ніколи більше не візьмуться за гітари. Та й не сидять вони більше на сходах – вони сидять у інтернет-кафе. І базікають вони більше не про нові диски і групи, а про нові комп’ютерні іграшки і звукові карти. А музика... Ну що музика? Музика – це ввечері в клуб сходити, привід підсісти до дівчини поближче й почати шепотіти їй на вухо. Ми знали розумом, що так буде. Але, як завжди, виявилися не готові. Тому що сподівалися, що це буде колись, не швидко, коли ми самі вже будемо майже мертвими. Адже, як жорстоко сказав хтось, тільки молодість – це і є життя.