Українська культура,традиції,музика,література.....і все що стосується України

938 подписчиков

Ця стаття є частниною серії статей про народ Українці Культура Література • Музика • Архітектура Образотворче мистецтво • Кіно • Театр Танці • Кухня • Мода • Спорт Українська діаспора Австралія • Аргентина • Грузія Казахстан • Канада • Польща • Португалія Румунія • Росія • США • Угорщина Етнографічні групи українців Бойки • Гуцули • Кубанці • Лемки Литвини • Наддніпрянці • Подоляни Поліщуки • Русини • Слобожани Українська міфологія Релігія Православ'я: УПЦ (МП) • УПЦ-КП • УАПЦ Католицизм: УГКЦ • РКЦ Протестантизм • Іслам • Юдаїзм Мови Українська та її діалекти • Російська • Суржик ‎Польська • Білоруська Німецька • Грецька • Румунська • Угорська Інші статті Україна • Знаменитi українці • Історія Всесвітні форуми українців • Голодомор Етнокультурні регіони • Розселення Шаблон: переглянути • обговорити • редагувати Слово «Україна» — слов'янського походження і означало первісно край, земля, територія. Найімовірніший індоєвропейський корінь *(s)krei- (відокремлювати, різати). Думки розділяються щодо безпосередньої етимології слова, проте найімовірнішим є прямий синонімічний зв'язок зі словом «князівство» — земля наділена, «відкраяна», «украяна», «урізана» князеві. Вперше назва з'являється в «Київському літописі» 1187 р. (періоду посилення феодальної роздробленості Київської Русі), де літописець розповідає про смерть переяславського князя («І плакали по ньому всі переяславці… За ним же Україна багато потужила»). З тих часів слово починає часто зустрічатись і в інших літописах, у формах «Київська Україна», «Чернігівська Україна», «Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна» тощо. Інші дослідники виводять слово від значення «найвіддаленіша територія», «пограниччя», проте видається що така інтерпретація завдячує переважно тенденції Російської державної науки трактувати назву «Україна» як «окраїна Росії». Ця інтерпретація пов'язує виникнення слова зі значно пізнішим історичним періодом, і прямо суперечить наявним літописним свідченням XII ст., коли Росії ще не існувало, а Москва була лише невеличким селом на далекій північній окраїні Київської Русі, про існування якого навряд-чи хтось навіть знав на Київщині. Крім того, така інтерпретація суперечить вживаній літописній формі слова, оскільки та ж Київська Україна чи значна частина Переяславської України знаходились в самому центрі Київської Русі. До того ж, з лінгвістичної точки зору, перехід початкового «о-» («окраїна») в «у-» («україна») є сумнівним, бо не відповідає фонологічним законам ані української, ані російської мов. Отже — «Україна» — означає буквально — «земля, виділена для нас із загалу, відокремлена від решти», коротше — «наша власна земля». Аналогом є німецьке слово Inland (букв. Вкраїна), яке означає внутрішня, своя земля. З середини XVI ст. це слово з'являється і в зарубіжних джерелах. Так, у листі турецького султана Сулеймана до польського короля Жигимонта 1564 ця земля названа Україною. Універсал короля Стефана Баторія 1580 p. звернений «к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській». З XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні «країни або держави, заселеної українцями». Назва «Україна» зафіксована у європейських географіях з 1650, 1666, 1720 та інших років. Це вживання назви цілком відповідало поширенню її в народі, доказом чого є численні пісні, присвячені подіям XVI—XVIII ст. Назва широко використовується простим людом, незважаючи на офіційне використання в державних документах того часу інших назв (Мала Русь, Малоросія), запроваджуваних російським і польським урядами, і навіть всупереч прямим заборонам (XIX ст. в Росії).