~ under wilder~

Одного дня він зустрів її. Він одразу впізнав, хоч і ніколи не бачив до цього, її ходьбу, посмішку, звичний рух, яким вона відкидала з очей неслухняне волосся. Бо насправді це він створив її, вимріяв для себе. Вона помітила його очі в натовпі і здивована думка майнула в голові: «Невже він?». Вона впізнала також... Так одного разу вони знайшлися і пішли поруч. Дивне відчуття, коли перестаєш усвідомлювати, де закінчуєшся ти і починається вона, коли вам навіть не приходиться говорити, бо вгадуєш думки іншого на відстані. І хоча вона належала багатьом, він знав, що одна її долоня, та, яку він стискав в своїй, завжди буде його. І вона знову відповіла посмішкою на його погляд. Вона зрозуміла. Так і мало бути. Його долею було назавжди втопитись в цих сірих очах, а її –утримати його на плаву. Бо це вона створила його, вимріяла для себе…І їх ніхто не розумів. Але вони і не потребували цього. Вони просто йшли. Поруч. Просто друзі.